Завідувач кафедри кібербезпеки Університету митної справи та фінансів Дмитро Прокопович-Ткаченко опікувався однією з стратегічно важливих сторін війни - зв’язком. Професійний військовий, що знає армію задовго до початку війни, учасник проєкту «Моя історія – моя сила», він трохи хвилюється, даючи інтерв’ю телефоном, і повсякчас повторює улюблену формулу: «Ось така ситуація».

Битва за право поширювати інформацію

«У той час, у 2014 році, я був заступником голови державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України», - згадує він.

На той час об’єкти радіо у телевізійного мовлення уже були захоплені в Криму, і подібний сценарій починав розгортатися у Слов’янську та Краматорську.

«В Криму ми ці об’єкти не зберегли, тому що це все було дуже швидко, - розповідає Дмитро. – Але в нас вже було уявлення, що відбувається з цими об’єктами, коли там з’являться «зелені чоловічки». І тому ми організували їх захист. На горі Карачун була захоплена вежа телевізійна, вона була переорієнтована на російський супутник. І було організоване телевізійне мовлення на цю територію, захоплену, з російським контентом. Це дуже негативно впливало на населення, на його лояльність до України – ну, така була ситуація складна».

Фахівці довго радилися щодо можливих виходів із ситуації, були пропозиції навіть нанести авіаудари по цій горезвісній вежі. Але ця ідея відкидалася через велику кількість селищ і мирних мешканців навколо – ризики були великими:

«Тому я особисто прийняв рішення разом із головою – тоді головою Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України був Звєрєв Володимир Павлович, - висунутися на місце подій і провести розвідувальні заходи стосовно вимкнення цього об’єкту – енергетичного вимкнення. Отака ось ситуація. Складність була в тому, що я публічна особа, українська посадова особа, про мене була інформація в інтернеті. І мені доводилося пересуватися через ці блокпости, маскуючись під місцевого жителя. Був ризик, дуже допомагали військовослужбовці військової частини в Краматорську, де були сконцентровані наші сили. І Служба безпеки Збройних сил України».

Однак задачу вдалося виконати.

Військовий згадує – йому довелося мати справу і з легендарним генералом-майором Сергієм Кульчицьким, начальником управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії, гелікоптер якого був збитий з ПЗРК:

«Штаб наш знаходиться в місті Ізюм. Місто було заблоковано, були блокпости, пересування військовослужбовців та спецслужбовців були тільки гелікоптерами. Це кінець квітня один гелікоптер був спалений. Той екіпаж гелікоптера, з яким я пересувався, він загинув разом із Кульчицьким трохи пізніше. Така трагічна подія… дуже підготовлений екіпаж, який в Ліберії проходив декілька ротацій. Вони дуже були організовані, знали, що таке партизанська війна. Вони знали, як керувати гелікоптером під час таких бойових дій, під час дії ПЗРК на об’єкти. Був збитий наш літак – АН-24 за два тижні після цих подій. Ситуація була дуже важка. Якщо зараз в нас єдність, зрозуміло, де ворог, тоді було дуже важко, дуже! Сумнівів захищати Україну, чи не захищати, не було, але були сумніви – хто наш реальний ворог? Це було не до кінця зрозуміло».

«Конфлікт буде тривалим, але в нашої армії від початку був дух захисту»

Дмитро згадує, як наставляв та давав поради Максимові, котрий на той час був комендантом Краматорського військового аеродрому. Його підрозділ став на захист легендарного Донецького летовища.

«Я йому казав, що це буде дуже тривалий конфлікт, що на найближчий стратегічний об’єкт такого ж призначення ти будеш направлений зі своїм підрозділом, - розповідає Прокопович-Ткаченко. – Найближчий об’єкт – це Донецький аеропорт. І Максим зі своїм підрозділом був направлений туди першим, ще коли тільки події розгорталися біля аеропорту. Це десь за два місяці. І мої поради допомогли йому зберегти особовий склад, у нього не було жодної втрати. Він записав всі тези, як захищати цей об’єкт, як робити розподіл особового складу, яка тактика повинна бути, як цю тактику використовувати. Тому що п’ять років у військовому училищі мене вчили захищати такі об’єкти. Він витримав дві, по-моєму, ротації. Ось така ситуація».

Після тих подій Дмитро перебував перебував у Слов’янську, Краматорську, пізніше був переведений до столиці, а згодом звільнився за станом здоров’я і пішов у військовий запас. Зараз почав викладати в Університеті митної справи і фінансів.

«Під час цього викладання загальними зусиллями була організована військова кафедра в університеті, - розповідає він. – На військовій кафедрі з’явилася спеціальність кібербезпека, вона відповідає профілю мого кандидатського ступеню або рівню PHD. І була організована військова кафедра кібербезпеки в Університеті митної справи та фінансів та військова кафедра, де я викладаю. І там, і там, на обох кафедрах я викладаю. Вже п’ять років. Ось так склалася моя доля».

Дмитро із тих, хто не приймає загальноприйняте переконання, що станом на 2014 в Україні не було армії:

«Так, матеріальний стан армії був не дуже гарним, але вона була мотивована і в той час! От такі як Максим, які закінчили не радянські, а українські виші, це молоді офіцери, вони стали кістяком того командування, яке зараз нас захищає, і кістяком нової армії, яка з’явилася в нас. І безперечно прийшло відродження армії, безперечно, покращився її матеріальний стан, але вона мала цей дух. Вона мала дух захищати. Дуже прикро було відчувати, коли деякі військовослужбовці ЗСУ переходили до тих «ополченців», але те, що зробила тоді Дніпропетровська обладміністрація, коли прийшли нові керівники, вони не розформували нашу десантну бригаду. Десантна бригада влилася до лав Збройних Сил, реформувалася і принесла дуже багато користі нашій державності і захисту Батьківщини. Армія стала більш схожою на сучасну армію. В мене були відрядження до Ізраїлю в 2005 році, я бачив, що таке армія, котра знаходиться у стані постійного тривалого конфлікту військового. Зараз ми є такою армією, з усіма елементами. Сподіваюся, що закон про супротив національний та відбудова сил територіальної оборони в нас дорівняються до ізраїльського ЦАХАЛу, і ми будемо постійно виконувати ці завдання, які на нас накладено. Подібно до того, як це виконує армія Ізраїлю під час військових конфліктів глобальних».

Він переконаний, що ця війна переросте у постійний конфлікт, із яким нам доведеться вчитися жити.

Там, де тепло

Щодо участі в проєкті «Моя історія – моя сила», Дмитро розповідає, що дізнався про це від товариша – Олексія Коржа, котрий працює у Міністерстві ветеранів у Дніпрі. Тієї ж миті, поки тривала розмова, Олексій, що також є ветераном і учасником проєкту, намагається додзвонитися, ніби відчуваючи, що про нього йдеться. Але історію Олексія ми розкажемо пізніше!

«Ми разом із ним були на цих заняттях, - пояснює Дмитро. – Дуже це було приємно. Я не своїми словами, хотів би відповісти, а словами одного з учасників. Він дуже просто сказав:

«Дуже тепло! У вас дуже тепло, я зігрівся, і я бачу однодумців, мені дуже комфортно, приємно». Я розділяю цю думку. Така домашня була обстановка – дуже сподобалося! У нас багато посттравматичних проблем, соціальних, але ми про них забули на тому проєкті. Тому я вам дуже вдячний організаторам!»

Інтерпретації та погляди представлені у статті є виключною відповідальністю екскомбатантів та авторів і не обов'язково відображає погляди ГО «Девелопмент Фаундейшн».