Є люди, яким слово «активіст» підходить надзвичайно природньо, органічно. Вражає їхня внутрішня сила, живість розмови і блиск в очах. Вони мають енергію не тільки для себе, а й готові поділитися нею з іншими. Безкоштовно. Від серця до серця.

Якраз такою людиною, на мою думку, є Антоній Мельник Петрович, доцент кафедри практичної і клінічної психології Східно-європейського національного університету, кандидат психологічних наук та дійсний член, або як ми кажемо активіст ГО "Девелопмент фаундейшн" (NGO Development Foundation).

«Дуже відповідальний, сердечний і завжди рветься у бій», - так його характеризує колега з NGO Development Foundation, психолог Марта Пивоваренко.

Світлана: Антоній Петрович, як Ви долучилися до психологічної допомоги АТОвцям?

Антоній Петрович: Проблемою психологічної реабілітації учасників АТО/ООС займаюся фактично з 2014-го року.

У нас на Волині знаходиться кілька військових частин. Зокрема, це в минулому 51-ша бригада, що у Володимир-Волинську. Ця військова частина існувала ще з часів Радянського Союзу. І коли почалися бойові дії в 2014-му році, фактично перший удар прийняли на себе наші хлопці з 51-ї бригади під Волновахою.

22 травня 2014-го року, коли шайка Безлера на цивільних бусиках хитрим підступним шляхом напали на блокпост 51-ї бригади, перше бойове зіткнення й перші втрати української армії були під Волновахою. І учасниками стали наші волинські хлопці.

Ці жертви, прощання з воїнами… Складна робота з сім’ями і родичами лягла на плечі психологів. Паралельно з волонтерами та госпітальєрками ГО «Зігрій душу», до надання психосоціальної підтримки долучились психологи Східно-європейського університету імені Лесі Українки. У нас вже на той час був потужний потенціал викладачів-психологів. Звичайно, ми спочатку не знали, чим займатися і що робити.

На той час я був залучений до проекту в рамках Програми Транскордонного Співробітництва Польща-Білорусія-Україна. Одною з гілок цього проекту був обмін молоддю, школярами. Зокрема, школярами з девіантною (злочинною – ред.) поведінкою. За цим проектом ми повинні були привозити неповнолітніх правопорушників в Польщу, Білорусію, до нас. В результаті у дітей повинно було формуватися почуття патріотизму, національної ідентичності. І всі правопорушення мали б відійти на задній план. Дуже цікавий проект.

І от якраз на цей період подій під Волновахою ми були в Польщі і переїжджали кордон в Яготині, повертаючись до України. Я пам’ятаю, що там стояли батьки, які перекрили Варшавську трасу і не пропускали ніякий транспорт. З боку протестуючих було дуже багато претензій до командування. Бо, справді, перші місяці війни був безлад.

Ми веземо школярів з Польщі до Луцька. А батьки озлоблені. Я підійшов, поговорив з ними. Кажу: «Я обіцяю прислати кореспондентів з Луцька. Тільки пропустіть нас. У нас повний автобус дітей».

І мені запам’яталася фраза однієї з мам: «Ти ховаєшся там в Польщі, закордоном, а мій син зараз воює на війні…». І так мене зачепили тоді! Перед тим я займався волонтерською діяльністю. І подумав: «Ну дійсно… Хлопці воюють, а я тут сиджу».

Потім доля звела мене з моєю колишньою випускницею, яка була на Сході вже кілька разів. Кажу їй: «Бери мене з собою!». І так вже в серпні місяці ми з волонтерською бригадою, з капеланами і психологами поїхали на передову в Сонцево, Тельманівський р-н. Ми приймали під Маріуполем близько 180 бійців 72-ї Білоцерківської бригади. Працювали в Березово, під самим Донецьком.

Це дало надзвичайно великий досвід. Бо одна справа теоретично розуміти все це, а інша справа – побувати там. Мені пощастило поїхати з дуже цікави людьми – з медиками, капеланами. Ми працювали єдиною бригадою. Кожен виконував свою функцію, і це давало дуже позитивний ефект.

Коли я повернувся з поїздки, вже було з ким працювати у нас на Волині. Тому що вже відбулася ротація. Вже до нас телефонували батьки з наших районів з-під Білорусі, казали, щоб ми приїхали, щось робили.

Почалася тотальна алкоголізація. В учасників бойових дій почали проявлятися симптоми ПТСР. Вони, за словами батьків, під час грози ховалися під ліжко, рили окопи прямо під вікнами будинку, ходили в бари зі зброєю. І найголовніше, що близькі родичі отримували від цього такі ж самі психотравми, як в зоні бойових дій. Дивлячись на все це, вони також були травмовані.

Тому роботи було «непочатий край». Через те ми організувалися кафедрою в першу чергу. Також створили потужну групу для соціально-психологічної реабілітації бійців. Найпершою умовою був «сухий закон». Якщо ми збираємо хлопців десь у санаторії чи на базі відпочинку, алкоголь вживати заборонено. В 2014-му році це була дуже складна проблема.

 

З власного архіву Антонія Петровича

Світлана: Як змінилися запити з боку ветеранів та їхніх родин з 2014-го року?

Антоній Петрович: Звичайно, що роки війни вносили корективи в реабілітаційні програми у зв’язку з тим, що мінялися психологічні проблеми. На перших порах це були учасники бойових дій, які мали бойові травми, баротравми чи фізичні порушення, контузії, черепно-мозкові травми (ЧМТ).

Формат ведення війни мінявся. Вже не було таких інтенсивних бойових зіткнень. До нас поверталися бійці, які мали інші симптоми. Це проблеми, пов’язані з спілкуванням з колом близького оточення. Агресія або депресія, та ж сама алкоголізація, конфліктність у вирішенні проблем і прийнятті рішень.

Система зміни поведінки бійця до і після участі в бойових діях дуже сильно впливає на його близьких – батьків, другу половину (жінку чи чоловіка), дітей. Діти стають свідками цих побутових розборок в сім’ї. І через те вони іноді потребують більшої психологічної підтримки, ніж всі інші. Тобто ветерани ставали своєрідними тригерами, провокаторами конфліктів. І треба було працювати також з їхнім оточенням.

Якщо раніше була потрібна глибинна інтервенція (психологічне втручання – ред.), терапія, то на сьогоднішній день більш ефективними є едукаційні (навчальні, просвітницькі – ред.) програми. Тобто треба пояснювати, чому ти такий, чому ти це робиш, що тебе до цього спонукає. Ветерани це певним чином розуміють, але не можуть знайти потрібні причинно-наслідкові зв’язки.

Це стосується не тільки учасників бойових дій, а й їхніх близьких. Вони сприймають це все як суб’єктивну участь. «От, він такий став! Він ще й п’є!». І тоді ми починаємо розбирати, що в тому не тільки його вина, а й вина тієї ситуації, в якій він був. І в науковій літературі описано, що ті обставини можуть спонукати в його внутрішньому світі ось такі реакції. Після цього близькі зовсім іншими очима дивляться на цю людину.

Тому психоедукаційні, просвітницькі та адвокаційні програми зараз більш ефективні, ніж просто намагатись допомогти одній особі. Звичайно, клієнти потребують класичної психотерапії, іноді медикаментозного лікування, психіатричного втручання, але без включеності родини і громади зараз ніяк.

Наразі у нас є реабілітаційний центр з мобільною бригадою в Луцьку, який працює вже близько 2-х років. Вони мають свій транспорт, волонтерів, учасників АТО, і психологів і можуть виїхати в будь-яку точку Волинської області. Наприклад, ветеран запив, буянить чи закрився і не хоче ні з ким спілкуватися.

Практично у кожному районі створена Спілка учасників АТО. Вони вже, як афганці, змобілізувалися. Разом вирішують правові питання, пов’язані з пільгами, виділенням землі. Через своїх вони знають про ці всі випадки.

І хто пройшов реабілітацію, вони з нами на контакті. Ще перед початком програм ми наголошуємо на те, що по закінченню учасники стають нашими помічниками по системі «рівний-рівному». І при потребі вони можуть телефонувати нам для консультації, супервізії або направляти до нас безпосередньо.

Крім того, в цьому мобільному центрі існує гаряча лінія, куди можна зателефонувати. Номер цієї безкоштовної «гарячої лінії» – 0 800 405 450. Вона працює цілодобово.

Бувають і випадки спроб самогубств. Або живе ветеран далеко в глухому селі, запив, "закривається" і не хоче ні з ким говорити. Тоді ми шукаємо людину, з ким він служив, хто може до нього достукатись. Часто це може бути командир. Тому що на незнайому людину реакції не буде.

Ще з 2014-го одна із ланок нашої роботи була просвітницька, едукаційна. Ми намагалися чітко розповісти, чим займається психолог, невролог, психотерапевт і психіатр. Бо всі родини ветеранів нас сприймали як психіатрів. «Голова болить, безсоння, але мені психолога не треба. Я нормальний». Один ветеран пригадую каже, що "дах їде, але все нормально". Тоді ми розбираємося, що психолог з неврологом якраз цим і займаються. А психіатр – це фахівець який часом теж потрібен, але не обов'язково тобі.

Зараз ставлення до психіатричних лікарень з боку ветеранів змінилося. «Табу», стигма зменшується. В 2014-му саме слово «психлікарня» вже лякало ветеранів. Навіть тих, кому дійсно була потрібна психіатрична, неврологічна допомога. Тому зараз є цілий ряд закладів, в яких хлопці можуть лікуватися. Існує мережа консультаційних пунктів. Ми можемо проводити перенаправлення, переадресацію.

 

Джерело зображення: s-zametki.ru

Світлана: Чи змогли б Ви дати кілька практичних порад, як реагувати ближнім на спалахи гніву учасника АТО?

Антоній Петрович: До цього питання потрібно наступним чином: є наукове сприйняття певних явищ, а є побутове сприйняття. Візьмемо до прикладу алкоголізм. На побутовому рівні це що? Це хвороба п’яниці, про таку людину кажуть - негідник, дебошир, деградована особистість. І ще багато негативу, який суспільно обігрується у жартах.

А з медичної точки зору – це хвора людини із алкогольною залежністю, яка описана в МКХ-11 з усіма симптомами. І ми повинні до цієї людини, яка може бути після вживання алкоголю у агресивному або депресивному стані, ставитися відповідно і не порушувати її прав незважаючи на негативні наслідки для родини. Ми мусимо це розглядати не як якісь негативні якості особистості, а як симптоми цієї хвороби спричинені хімічною залежністю. І у нас відбувається зміна бачення цієї ситуації і людини. Ми маємо змогу не ненавидіти цю хвору людину, а допомагати одужати.

Така ж сама ситуація з ПТСР. Якщо близьке коло ветерана буде знати і вміти розрізняти симптоми погіршення стану людини, яка пережила певну психотравму, стрес в умовах небезпеки, тоді зніметься дуже багато побутових проблем. Тобто будь-яка «дивна» поведінка вже не буде лякати, найперше, самого ветерана. І, по-друге, оточуючі вже готові сприймати його стан таким, як він є. Допомагати пройти це, а не звинувачувати.

Якщо чоловік має спалахи гніву, жінці, найперше, потрібно зберегти своє здоров’я. Тому що якщо вона буде переживати, психологічно довантажуючи ситуацію у родині, і, не дай Бог, виясняти стосунки і підливати масла в вогонь, ситуація може закінчиться трагічно для обох. І велика міра вини буде на родині.

Є межа, червона лінія, яку переходити не варто. Якщо жінка інтуїтивно відчуває, що ветеран зараз вибухне, краще ту тему обминути. Якщо вже вибух стався, то не треба винити себе в чомусь - як сильні позитивні емоції так і сильні негативні зараз не підуть на користь.

Треба відмітити собі, що це не його невихованість. Це не свекруха винна. В деякій мірі його змінила та ситуація, в якій він перебував. Виснажила психологічно, і те з чим подружжя мирилось раніше - зараз дається складно. 

Ситуація із ветеранками така ж сама, в ній може потерпати чоловік - бо слід пам'ятати, що "режим бою" у якому перебувала ветеранка під час служби не може бути просто "вимкнений" після повернення додому, і частина ветеранок також може відчувати симптоми посттравмтичного стресу.

Світлана: Щоб Ви порадили ветеранам як психолог?

Антоній Петрович: Як психолог я б порадив, в першу чергу, не міняти в собі все кардинально, залишатися такими, якими вони були раніше. Не ламати себе.

Як би там не було, але ветерани приходять з війни з новим досвідом, це робить їх частково іншими. В кращу сторону чи в гіршу сторону, але не такими, як вони пішли туди. І завдання кожного – навчитися цей досвід приймати.

Участь у бойових діях можна сприймати по-різному. Хтось каже, що це той час, який попсував долю. А можна сказати, що це той період в житті, яким я буду пишатися. Це ситуація, яка мене мобілізувала, змусила задуматися над тими питаннями, які раніше не спадали на думку.

Таким чином пережитий досвід війни стає ресурсом, який можна використовувати для себе, для самовдосконалення і для користі оточуючих.

***

З Антонієм Петровичем було дуже легко вести бесіду. Його мова структурована, логічна як і мусить бути у освіченої людини з великою практикою. Його можна знайти в Facebook - https://www.facebook.com/antonij.melnik. Слідкуйте за його сторінкою! Звертайтесь за потреби

Здоров’я Вам та Вашій родині!

З Антонієм Мельником бесідувала Світлана Доманчук-Біланинець, копірайтер SM Marketing, засновник інтернет-ресурсу «Життя після АТО»