Їх можна було б назвати «невидимим добровольчим батальйоном»… Коли наші українські чоловіки в 2014-му році почали об’єднуватися в бойові батальйони, волонтери організовували одяг і їжу, вони на той час були ще невидимими.


Кваліфіковані і чуйні, небайдужі до того, що відбувається в душах учасників АТО та їхніх родин. Без визнання і оплати, без вихідних психологи розбиралися в тому, що відбувається, і надавали своєчасну допомогу.


«Спочатку ми не знали, що робити», - часто говорять вони. До таких обставин, як війна, ніхто не був готовий. Психологи об’єднувалися в групи, збирали по крупинці міжнародний досвід і вже влітку 2014-го були готові ділитися власним досвідом.


Вони брали на себе болі, біди і весь негатив, який принесла війна, намагаючись зберегти при цьому самих себе. Серед них і активісти «Development Foundation», котрі одними з перших взялися до праці.


Ольга Яковлєва, голова правління NGO «Development Foundation», тендітна і жіночна. Полігон, шпиталь, в’язниця – місця, де морально непросто, але вона - там. Готова допомогти…


Розмовляючи з цією людиною дивуєшся, наскільки в неї велике серце, і звідки в неї стільки часу і сил! Схоже, що вона знає секрет! 


Світлана: Ольга Іванівна, розкажіть трішки про себе. Що для Вас означає «психологічна допомога АТОвцям»?


Ольга: Я працюю з хлопцями з 2014-го року, починаючи з Майдану. Тоді ще вони були учасниками АТО. Тепер багато хто з них є ветеранами, а деякі знову пішли на контракт.


На сьогоднішній момент я є виконуючою обов’язки директора комунального закладу «Ветеранський простір» Рівненської обласної ради і головою правління ГО «Девелопмент фаундейшн» (Development Foundation). В 2014 ГО була утворена у Львові, я з 2015-го року заснувала осередок у Рівному. У 2019 на виборах голосуванням Загальних зборів обрана Головою правління, і центральний офіс перейшов в Рівненську область. Очолюючи Правління я таким чином керую 15-ма осередками організації (відокремленими підрозділами) в областях, що представляють всі куточки України. 


Що я можу сказати про допомогу ветеранам? Так як я цим займаюся безперервно, бачу, що потреби можна розподілити в декількох напрямках. Я можу навіть сказати, після якої хвилі людина повернулася. Бо ті хлопці, котрі повернулися після 1-ї, 2-ї, 3-ї хвилі психологічно відрізнялися від тих, хто був після 4-Ї, 5-ї, 6-ї хвилі.


Є потреба в різного роду допомоги. І це не тільки психологічна, соціальна допомога, а більш «реальна». Я не говорю про матеріальні ресурси. Фаховий психолог, який береться допомагати ветеранам, має розуміти, що психологічна допомога – це тільки частина великого обсягу робіт, допомоги, які мають надаватися ветеранам та їхнім родинам.


 

2014 рік. Хлопці, з яких одного немає в живих

(фото з власного архіву Ольги)


Світлана: Як було на самому початку війни? Який досвід Ви отримали, допомагаючи захисникам?


Ольга: Інтенсивно я почала допомагати хлопцям з липня 2014-го року. До того часу ми їздили на полігон. Ми вже бачили перші повернення після того, як розбомбили 51-шу бригаду. А от з пораненнями і контузіями я зіткнулася в Рівненському військовому шпиталі. Спочатку там було мало учасників АТО. 7 чоловік. І, звичайно, це було таке: «Ой, він там був…».


Потім в зону АТО почав їздити і повертатися медперсонал. З ними також потрібно було працювати.


Пам’ятаю перший борт, коли привезли багато поранених хлопців. Це було 3 серпня 2014-го. І, знаєте, те як ці хлопці себе поводили, їх шкіра… Шкіра їхня була вся в крапочках шрапнелі від розриву гранати. І їх неможливо було відмити.


Незважаючи на свої поранення, хлопці хотіли додому. «Не залишайте нас в шпиталі, дайте нам побачити рідних…», - говорили вони.


Потім почали привозити бійців з важкими пораненнями. Але настільки в них була життєва сила, настільки вони були потужні духовно, що ми дивувалися! До всього хлопці ставилися з гумором. До психологів – дуже скептично.


На той момент кожен називав себе психологом. Хто тільки більш менш десь книжечку прочитав чи ще щось. Добре, коли отримав освіту психолога, а були такі, що й обкурювати їх приходили якимось ароматичними паличками. Звук гонгу… Всіляке було!


Бо, дійсно, тоді система не була налагоджена. В Рівненському військовому шпиталі психолога по штату не було. Тільки психіатр.


Тому у мене був такий досвід, що я побачила, що ці хлопці дуже різні. Навіть на той момент були такі (з Києва, Одеси), котрі чітко розуміли, що їм потрібна допомога психолога. І я приходила, а мені казали, що такий-то тебе шукає, хоче з тобою поговорити. І тоді ми сідали, розмовляли, вирішували якісь питання, знаходили рішення.


І частіше це були випадки, коли людина не хотіла сприймати той фізичний стан, в якому вона перебувала. Це навіть не після поранення. Це скоріше всього було після контузій. Коли світ «поточився» (такий вираз мені сказав один боєць). Це ніби людина втрачає опору. Вона намагається зліпити щось з того, що вона бачить. Світ наче був не те що чужий, а фрагментарний. Він розсипався.


Потім почали поступати захисники, товариші яких потрапили у полон, і ті, що повернулися з полону. І, звичайно, це були абсолютно різні потреби в допомозі.


На той момент я не очікувала, що хтось буде до мене звертатися. Я приходила сама. Я зустрічала хлопців на прогулянці і казала: «Я знаю, що ти не хочеш мене слухати. Але якщо в тебе є 5 хвилин, давай ми з тобою поговоримо». Після розмови я залишала свій номер телефону, щоб, при потребі, він міг звернутися. Це була як перша психологічна допомога.


Пізніше багато часу треба було приділяти батькам. Бо привозили поранених хлопців. Приїжджали їхні батьки, й треба було «відкачувати» матерів і батьків. І ці хлопці трималися більш мужньо, ніж батьки.


Так воно поступово йшло. А 6-та хвиля була вже іншою.


Світлана: Як змінилися напрямки психологічної допомоги зараз?


Ольга: Зараз я працюю з ветеранами з задавненими травмами, неперепрожитими почуттями, які даються в знаки в звичайному (для нас) соціальному житті, коли розпадаються родини. Вже нема таких явних проявів, коли вони від гучного звуку падали на підлогу. Вони спали біля ліжка, бо воно їм здавалося небезпечним місцем.


Моє професійне ставлення до кожного ветерана – як до людини, в якої є свої риси характеру, потреби, бажання, і є свої поштовхи, про які вони ще не знають.


Наприклад, був такий випадок, коли до мене звернулася родина. Це громадянський чоловік. Вони проживали вже досить довго разом. Але коли він напивався, і алкоголізм потрапляв до його організму, були спроби суїциду.


А до Майдану мій основний напрямок роботи був – залежність, співзалежність. Мені відомі ті маркери, які відрізняють залежну людину.


Дружина цього ветерана підтверджувала, що він «золотий», що він допомагає. Але коли він випиває, у нього ніби «планка» падає.  Я порадила їм піти на МРТ. І, дійсно, виявилося, що, внаслідок контузії, в нього була якась гематома. Після потрапляння алкоголю в організм, з’являвся набряк. І це спричиняло у нього суїцидальні думки.


Після того, як він обстежився, звичайно, отримав медичне лікування. Я їх періодично бачу. Ми вітаємся. Більше суїцидальних спроб у нього не було.


Я також працюю з ветеранами, які є засудженими. Хлопці з різних областей, але вони відбувають покарання саме на території Рівненської області. Вони також дуже різні. Є такі, котрі вийшли з в’язниці, пішли в АТО, повоювали. І добре повоювали. Але після повернення знову потрапили до в’язниці.


 

Робота в колонії максимального режиму безпеки

(фото з власного архіву Ольги)


Є випадки, коли людина скоїла злочин в стані алкогольного сп’яніння. І коли він повернувся з АТО, має статус УБД, повинен бути взірцем для суспільства, але скоює злочин, тоді суспільство інакше ставиться до такого ветерана.


В цьому випадку потрібно не мати діаметрально протилежних поглядів. З одного боку, ветеран – це герой. А з іншого боку - засуджений. Та ще й засуджений на досить великий термін.


Тут дуже важливо ставитися до нього, в першу чергу, як до людини. Треба в собі професійно виховувати це ставлення. Не впадати вбік, типу «ой-ой-ой», «сюсі-пусі» і носити йому «передачки» і його шкодувати. Що він такий герой, ветеран, а він тут знаходиться. І, навпаки, не треба його «хаяти», що «як ти міг, як ти до цього дійшов» чи ще щось. Просто треба ставитися, як до людини.


В цьому випадку важливий психосоціальний супровід. Тому що бувають такі моменти, коли людині дійсно треба допомогти знайти хорошого адвоката, який спеціалізується саме на роботі з ветеранами. І такі адвокати в нас є. Це люди, які свого часу працювали з афганцями. І вони зараз допомагають ветеранам АТО.


Важливо їх не жаліти. Тому що ми знаємо, що хлопці, які повернулися звідти, вони вже ніколи не будуть такими, як ті, котрі не воювали. Вони відчувають фальш, відчувають якесь приховування. Коли ти вдягаєш маску, думаєш одне, а говориш інше, вони це все дуже чітко відслідковують. І тому краще бути максимально щирим,  говорити: «Отут я тобі можу допомогти, а тут не можу допомогти. А от тут давай ми не будемо втрачати надії і спробуємо щось зробити».


Світлана: Скільки разів треба зустрітися з Вами, щоб був результат? Одного разу, напевно, недостатньо?


Ольга: Інколи буває й одного разу достатньо. Коли звертається дружина чи батьки, то, звичайно, я починаю працювати з ними. Тому що коли його, вибачте, на мотузочці привели, роботи не буде. Він це робить заради них, і так «на відчепіться». І він мене може просто не почути.


Інколи буває, що я іду в сім’ю. Це було особливо 2-га, 3-тя хвилі. Дуже часто я ходила в родину. Мене запрошували батьки. У нас при потребі була сімейна інтервенція. Ми бесідували, вирішували питання.


Інколи вони приходять до мене. Буває так, що приходить людина, ми розмовляємо. А потім просто підтримуємо звязок (телефон, Viber). І нам не обов’язково 8 сесій по 45 хв.


Знову ж таки з першими хлопцями, учасниками АТО, я дуже часто зустрічалася на нейтральній території. Тому що вони були неготові. Потім, коли ми вже поговоримо, з’являється довіра. «Давай підемо, поп’ємо кави»... Спочатку категорично відмовлялися.


Коли ж ветеран приводив друга, побратима, чи свою дружину, тоді зустрічалися в офісі. Тоді треба було показати, що це справжній психолог, і він приймає в приміщенні.


Грошей з ветеранів я як не брала, так і не беру. Це моє «золоте правило».


Зараз трішки легше. За ці роки створилася команда. Я є членом координаційної ради ветеранів при Рівненській держадміністрації, знаю потреби хлопців, як їм допомогти. І я розумію, що психологічна допомога – це тільки частка того комплексу допомоги, який повинен бути наданий кожному ветерану і родині ветеранів. І родинам загиблих особливо. Тому що родини загиблих – це взагалі окрема тема.


 

Поїздка на Схід з творчим колективом «Горинь»

(фото з власного архіву Ольги)


Світлана: Як змінилося ставлення суспільства до ветеранів? Як воно на них впливає?


Ольга: Велику роль відіграє людський фактор. У нас утворилася координаційна рада, в яку ввійшло 25 ветеранських спілок. За кожним представником стоїть спілка. І стоять люди, які вміють тримати зброю і вміють захищати. То, звичайно, таку координаційну раду будуть поважати.


Якщо ж в містечку дві спілки, і вони не можуть переділити все. Чи спілка працює лише для того, щоб гроші якісь десь взяти. То, звісно, відношення буде не таке позитивне. По-різному. Як себе зарекомендують, так воно і буває.


Світлана: Кажуть, що коли учасник АТО повертається додому, він може бути «злий на весь світ». Як йому з цим справитися?


Ольга: Так, бували такі випадки. Як правило, це були люди, які мали психологічні травми і до АТО. Коли «злі на весь світ», це можуть бути ті, хто втратив на війні втратили багато. Втратили частину свого тіла (ампутанти). Це можуть бути люди, які втратили родину. Дуже часто буває, що він повернувся, а дружина його не дочекалася. Це хлопці, які були в самому пеклі і бачили, як гинуть їхні побратими.


Я б не сказала, що тут таке стале почуття ненависті чи зневаги до світу. Але тут настільки недовіра до цього світу, що її треба постійно пробивати.


Дуже важливу роль відіграє родина, те середовище, в яке повертається ветеран. І якщо він замкнений, ні з ким не хоче спілкуватися, то, поставившись до цього з розумінням, навчивши дружину чи батьків, як правильно себе поводити, людину можна витягнути з цієї самоізоляції.


Але, якщо він повернувся «злий на весь світ» і починає вживати алкоголь (чи зловживати алкоголем), якщо він починає бити дружину, знущатися над своїми дітьми, це зовсім інша справа.


Був випадок, коли ветеран вночі вмикав світло. Йому треба поговорити, розказати про всі жахіття. На весь голос музика. То, звичайно, що з такою людиною треба розмовляти, з нею треба працювати. І від нього треба вимагати суспільної поведінки. Тому що одна справа, коли ветеран не хоче спілкуватися зі світом, і друга справа, коли людина робить всіх винуватими. Участь в АТО дає таким людям ніби своєрідну «фору» - «Я там був».


Але був у мене й інший випадок. Я зустрілася з цією людиною в шпиталі. Його привела мама. Сказати, що він був зелений, це нічого не сказати. Після АТО в нього був світлий період: він одружився, у них народилася дитина. Але все ж таки залежність його наздогнала.


Він був у дуже важкому запої. Звичайно, що він там «крові попсував» і лікарям, і побратимам. Вони й стерегли, і чатували. Але як снайпер в зоні АТО він був незамінний. Там, на Сході, хлопці йому довіряли. Вони казали, що він просто «бог» в цьому плані.


На жаль, дуже багато смертей серед тих, хто повернувся. Не тільки суїциди, а й ДТП, інфаркти, онко-, гепатити. Багато. Особливо 2019-й рік. Протягом 3-х місяців ми з одного батальйону тут, в мирному житті, поховали чотирьох. Три з них ДТП, а четвертий – помер від хвороби.


Світлана: Яким чином вести себе родині ветерана, щоб допомогти йому повернутися в соціум?


Ольга: Ви знаєте, у мене є таке чітке розуміння, що суспільство до цих пір не готове до повернення наших хлопців.


Родини ветеранів звертаються частіше, ніж самі ветерани. Так, в принципі, і було з самого початку. І коли дружині розповідаєш якісь речі, то дуже важливо, щоб вона почула.


 

Проект "Мережа соціальних працівників-фахівців роботи з учасниками АТО, із сім’ями, членами родин загиблих" в Рівненському районі

(фото з власного архіву Ольги)


У мене був такий анекдотичний випадок, коли прийшов до мене АТОвець (на той момент ще й УБД не було). Такий собі кремезний дядько десь за 45 років. Сів і плаче. Я кажу: «Боже, чому ж Ви плачете?». Він каже: «У нас з дружиною четверо дітей, але неможливо жити. Не хочу…».

Приходять вони удвох, почали ми консультацію.

Виявилося, що він, коли повернувся з АТО, «не помітив» її зачіску. Уявіть собі: сільська місцевість, четверо дітей. Дружина там, як бджілка. Вона на двох роботах, ремонт в хаті робить. І вона так готувалася до його приїзду, що змінила зачіску і перефарбувалася.


Взагалі, чоловіки на такі речі дуже рідко звертають увагу. Вони сприймають комплексно. Але тут інший випадок. Вона ж зрозуміла, що він до неї охолонув. І все: почалися якісь там недомовки, сварки, непорозуміння. І з’ясувалося те, що сімейні пари треба вчити розмовляти між собою, вчити домовлятися.


Тому моє головне завдання донести членам сім’ї, що:

Ми спостерігали, що є жінки, які розповідають чоловіку, поки він в АТО, що відбувається вдома, що вони готуються до його повернення, як виросли діти. Якщо є можливість, надсилають фото, розповідають про звичайні речі, тримають в курсі сімейного життя. Повернення таких чоловіків проходить набагато легше.


Але не в усіх сім’ях вміють розмовляти один з одним і без АТО. Тому наше суспільство треба вчити комунікувати між собою.


Світлана: Що б Ви побажали своїм колегам-психологам?


Ольга: Нам потрібні психологи, які професійно працюють на повернення. Це більш до сімейного консультування. Коли психолог розуміє різницю між тими хлопцями, які повернулися. Чи це кадровий військовий, чи мобілізований. Коли людина зробила військову справу своєю професією – це одне. Мобілізований захисник по своїй природі - не військовий. Але він повинен був тримати зброю, стояти на посту, захищати. Інколи це відбувається дуже важко. І от він повертається додому. З такими людьми треба працювати інакше.


Тому до кожного учасника бойових дій, ветерана, добровольця треба мати свій індивідуальний підхід. Неможливо всіх втиснути в ті 8 сесій і т. д. Це перша порада.


Друга порада. Справжній психолог, який розуміє ситуацію, завжди буде мати свою базу контактів, куди можна перенаправити ветерана.


Наприклад, як в моєму випадку. Я не є медичний психолог. Я не можу виписувати ліки. Але я можу порекомендувати звернутися до сімейного терапевта, щоб обстежитися. Бо я знаю, що контузії, черепно-мозкові травми мають наслідки. Але щоб їх діагностувати, потрібен фахівець.


Дуже часто буває, що внаслідок сімейних травм, учасники бойових дій втрачають житло. Розлучилися. Дружина його вигнала і все. Йому потрібно кудись дітися. Я повинна знати, коди його відправити. Якийсь термін він може пролікуватися в шпиталі. Потім якийсь час в центрі соціальної допомоги і т. д. І такі варіанти, куди перенаправити, у справжнього фахівця повинні бути. Він має знати, куди звернутися. Це дуже важливо.


***

Ми дякуємо Ользі Іванівні за розмову, за її натхненну і віддану працю. Сподіваємося, що ви, дочитавши до кінця цю статтю, взяли для себе щось нове і корисне.


Ольгу можна знайти в Facebook - https://www.facebook.com/profile.php?id=100000162843394

Номери телефонів для швидкого зв’язку: +38 067 793 46 11, +38 095 662 60 06.


Здоров’я Вам та Вашій родині!


З Ольгою Яковлєвою бесідувала Світлана Доманчук-Біланинець, копірайтер SB Marketing, засновник інтернет-ресурсу «Життя після АТО»