Малюк - це не завжди про дитину. І навіть не про котеня чи цуценя. Таке зворушливе псевдо отримав ЗІЛ-131, «бойовий кінь» Сергія Іванела, уродженця Кривого Рогу, військовослужбовця 17-ої танкової бригади, а нині учасника проєкту «Моя історія – моя сила». Згодом позивний транспортного засобу перейшов і на самого водія.

В минулому житті Сергій був підприємцем. Потім щось пішло не так, чоловік збанкрутував і пересів за кермо. Їздив фурами та водив міжміські автобуси. І саме в цей момент його застав 2014 рік.

Воїн за волею випадку

Спершу він намагався потрапити добровольцем у батальйон «Дніпро». Його записали і пообіцяли передзвонити. За два тижні він знову нагадав про себе. Його записали ще раз, і схоже, знову забули. Але в епіцентрі збройного конфлікту він опинився геть несподівано, і значно швидше, ніж сподівався…

«Мій бос отримує замовлення відвезти людей – я тоді ще не знав, кого, куди, але я вже знав, що буду везти у Донецьку область, - згадує Сергій. – Приїжджаю я на те замовлення – а люди очікували на кордоні Дніпропетровської і Донецької області. Там були бійці нашого криворізького 40-го батальйону. Їх було чоловік 50, був КАМАЗ, якій вони вантажили речами, вони уже були всі озброєні, екіпіровані. Було декілька офіцерів. Я мав відвезти поповнення на позиції. Стояв тоді криворізький батальйон в Старобешево. Це неподалік від Іловайська».

Їхали з пригодами і з заїздами на позиції противника – на щастя, встигали швидко розвернутися і змінити курс.

«Я мав розвантажитись, переночувати і вранці їхати назад, - згадує Сергій . – І нас взяли в кільце, два тижні я провів разом із хлопцями. Там я зустрів свої перші «Гради», перші бої. В мене вже була своя форма, я вже мав свій автомат. Розумієте, в кільці всі воїни. І потім з’явилося «вікно», мені комбат каже: «Давай, Сергій, газуй, осьо поки через Докучаєвськ… Тримай курс на Волноваху, і давай бігом…»

По поверненні водій одразу ж пішов у військкомат, повідомивши начальнику, що той має шукати нового водія. Наступного дня він вже отримував берці і форму:

«Ми пройшли невеличку підготовку. Тоді вони формували три батальйони. І вже в складі 2-го батальйону 17-ої танкової бригади ми відправилися боронити Станицю Луганську. В 17-ій танковій у мене була окрема справа. Я зі своїм «Малюком» -ЗІЛом кожного дня їздив на нову позицію. Тобто цього дня я на «Лампі», завтра на «Вермуті»… і кожного дня я стою на новій позиції, по черзі до всіх отак от… Я приїжджав зі своєю місією, робив там свої справи. І з 2014 по 5 травня 2015 – ми вийшли звідти, наш батальйон подарували 53-ій бригаді. Десь тиждень-півтора ми провели в лісі Сєвєродонецька, і одразу ж поїхали під Авдіївку, і до кінця року ми були там».

Врятувати солдата Вітька

За роки служби назбирався вагон і маленький візок історій, котрі «Малюк» готовий розповідати годинами. Особливо щемка – про побратима Вітьку, або Вітька. Собаку.

Був 2019-ий рік, і Сергій командував гранатометним взводом неподалік Горлівки, під Новгородським, відомим сьогодні як Нью-Йорк.

Він згадує – Вітьок був не просто собакою, а справжнім бойовим псом:

«Він ніколи не проводив ніч у бліндажі, де ми спимо. Він там міг бути вдень. Але ніч він завжди ніс службу в окопах на позиції. Він завжди був з тими хлопцями, які несли варту. Завжди! І він дуже допомагав, тому що він був саме тим дзвіночком, що реагував на кожен шерех. Під ранок завжди дуже важкий час… знаю по собі, під ранок десь дівається пильність, усе притупляється, ти вже трошки починаєш засинати. А Вітька – нє. Як тільки якийсь шерех – зразу «Гав-гав-гав»… Він реагував на все, завжди подавав нам сигнал, хоч то їжачок, хоч мишка, хоч «сепар», але він реагував. І коли у нас починалися бої, він завжди – вперед кулемета, і біжить в поле кусати «сепарів». «Гав-гав-гав» - і побіг туди. Ну втримати його неможливо взагалі».

Під час одного бою Вітьок за звичкою рвонув вперед. Перестрілка була щільною, а трава – високою. Бійці почули, як пес заскавчав – зрозуміли, що друга поранено. Однак піти забрати його не було можливості – адже скавчав бідака десь уже під окопами противника… Коли скавчання припинилося, хлопці вирішили, що їхній хвостатий друг загинув.

«Дуже всі розстроєні були, прямо от побратим загинув, - згадує «Малюк». Було дуже шкода його. За добу вартовий – з’єднується по рації, викликає мене, і каже: «Командир, Вітька прийшов! Поранений, але живий!» Я сідаю в УАЗіка свого і через поле напряму мчуся туди до Вітьки. Приїжджаю, а там бліндаж – він у куток забився, скавчить, сльози ллються, кульове поранення наскрізь… кістка перебита. Потрапило в задню лапу. Я його беру під передні лапи, до себе пригортаю його… Взяв його обняв за спину, так щоб не чіпляти рану. І є фотографія, де він прижався до мене головою, сльози течуть, і хоч ви писнув, хоч би якийсь звук видав… мовчки, як дійсно той боєць… Я поклав його в машину, поклав йому ковдру, відвіз. Наша медицина надала йому першу допомогу, йому наклали шину на зламану кістку, обробили рану, забинтували. За місяць він уже гасав: «Гав-гав-гав»!

В новій ролі

Звільнився Сергій в кінці травня 2020. За станом здоров’я – дві контузії не минули без наслідків, і «Малюка» називали «ходячим інсультником». Після демобілізації не працює, однак активно допомагає фронту. Ремонтує УАЗіки, збирає і відправляє необхідні речі. На фронті досі служить брат Сергія, тож той активно допомагає братові і його побратимам. А ще – пише сценарій художнього фільму. Фільму про фронт, а також про тривалий шлях повернення з нього.

«Фільм має глибокий смисл, в ньому присутня… як би то правильно сказати… весь жах війни, там будуть бойові сцени. Там буде відношення цивільного життя до наших бійців, до ветеранів АТО. Тому що боєць, головний герой, після важкого поранення повертається додому, і його пригоди, з якими він стикається по дорозі – він стикається з дуже негативними проявами цивільних людей, які його взагалі не розуміють. З дуже великим нерозумінням».

Сергій із ентузіазмом переказує сюжетну канву майбутнього фільму, однак, ми утримаємося від спойлерів, адже можливо, за деякий час у медіа з’явиться інформація про прем’єру!

«Але там є декілька моментів, щоб зал глядачів проплакався так, щоб аж п’ятки були мокрі, - коментує сценарист. – В бойових сценах є такі невеликі комедійні моменти, щоб можна було не сміятися, але посміхнутися. Будуть жарти – такі, які були насправді – я сам це пройшов, бачив на власні очі. Ця ідея живе в мені, існує. Вона мені через вуха лізе назовні. Ну сів, почав писати. Що мені потрібно – мені потрібна допомога…»

Сергій шукає двох відеооператорів та оператора БПЛА. Знімальна група уже була сформована, але керівничка групи в останній момент змінила плани, тож усе довелося формувати спочатку.

«Я лишився без знімальної групи, - говорить «Малюк». – Актори є. Реквізити – ну чогось може трошки бракує, але я доберу. Але я не знаю, де мені знайти людей, які б мали дві камери – такі нормальні, мали би досвід зйомки фільмів і дронщик. Ми одну сцену вже «профукали», яку мали знімати з осені. Це коли герой мав поранення. І зараз в Карпатах є домовленість, на нас чекають. Я казав, що це буде січень-лютий, мені потрібно підібрати погоду, потрібно, щоб було дуже багато снігу. Ми будемо забиратися в гори, є хатинка, яку ми будемо знімати в горах. А місце проживання – там пансіонат є, який каже – приїжджайте, ми вас всіх поселимо, нагодуємо…»

Високо оцінила творчий задум Сергія і режисерка Ольга Онишко, з якою він познайомився власне на першій зустрічі проєкту «Моя історія – моя сила». Сам проєкт знайшли в інтернеті друзі Сергія.

«Ви знаєте, мені було дуже цікаво, - розповідає він. – Ми вчимося монтувати відео. А відео я монтую… Є помилки, які я робив, я взяв для себе щось дуже цікаве. Мені вказували на мої помилки, коли я показував свої роботи, я брав до уваги. Я тепер маю більше досвіду, ніж мав до того. Спілкування з цікавими людьми – це завжди грає дуже позитивну роль. Наразі я отримав дуже велику оцінку від такого поважного режисера, від Ольги. Вона дуже мене стимулювала у всякому випадку! Проєкт дуже цікавий, мені дуже подобається! Ми з задоволенням зустрічаємося у відеочаті, ведемо розмови, нам дають завдання, ми їх робимо. Викладають свої роботи…»