Мені дуже подобається знайомитися з людьми, котрі люблять свою справу і роблять її від душі. З Наталією Гавриш, психологом з м. Кам’янське, ми особисто не зустрічалися. Але було достатньо навіть однієї онлайн розмови, щоб зрозуміти: «Я хочу до неї на консультацію».

Голос Наталі впевнений, ніби з якимось внутрішнім стержнем. І в той же час від нього стає так, як в спекотний день зайти в тінь високого широколистого дерева. Уявили? Якщо ні, то зателефонуйте їй при нагоді і послухайте.

Світлана: Пані Наталя, розкажіть трішки про себе.

Наталія: Мене звуть Наталія Гавриш. Я закінчила Криворізький педагогічний університет з дипломом магістра психології. Я – сертифікований спеціаліст в області посттравматичного стресового розладу, розладів адаптації та методико-психологічної реабілітації учасників АТО та членів їхніх сімей. Також я є сертифікованим спеціалістом програми співпраці Литви і України в області психічного здоров’я.

Практикую вже три роки в Центрі психосоціальної реабілітації учасників бойових дій в м. Кам’янське, маю приватну практику та як Вам вже відомо - активістка ГО "Девелопмент фаундейшн" (NGO Development foundation).

Світлана: Як Ви долучилися до допомоги учасникам АТО? З чого все почалося?

Наталія: Почалося, напевно, як і у всіх. Це був якийсь внутрішній стимул вникнути в ситуацію, допомогти тим, чим можу.

Оскільки я психолог і маю освіту, то мені було дуже цікаво розібратися і допомагати людям адаптуватися до нових умов, котрі ставить перед нами життя. Тому мій вибір прийшовся на медзаклади, де також працюють спеціалісти медичних напрямків: неврологія, фізіотерапія, терапія.

Комплексний підхід в реабілітації ветеранів дає можливість ширше поглянути на стан пацієнта й гарантує кращий результат по закінченню терапії.

В учасників АТО багато таких ситуацій, коли головним напрямком допомоги є не тільки психологія. Їм також потрібні вузько направлені спеціалісти. Тобто допомога в цьому Центрі надавалася комплексно. І в 2017-му році я пішла туди працювати.

Світлана: Що Вас найбільше схвилювало, вразило в цих хлопцях?

Наталія: Більше всього вразило те, як люди міняють свою поведінку, коли повертаються із зони бойових дій. І те, що самостійно їм дуже складно впоратися з деякими психічними проявами. Наприклад, тривога, депресія. Я бачила, що цим хлопцям потрібна допомога. Деякі з них не можуть самотужки подолати існуючі психологічні труднощі.

І також справила враження воля до життя, воля до того, щоб щось змінити в нашій країні. Це такі позитивні моменти, виходячи з яких хотілося надати максимальну допомогу, наскільки я можу це робити в теперішніх умовах.

Ті ветерани, які були в перші роки в зоні бойових дій, є найбільш постраждалими. З ними є складнощі в роботі. Треба прикладати більше зусиль, щоб вивести їх з негативних станів. З тими, хто повертався пізніше, працювати порівняно легше.

Світлана: Які є найпоширеніші запити від ветеранів?

Наталія: Найчастіше – це стани тривоги, паніки і депресії. За цими станами йдуть неможливість соціалізуватися, адаптуватися в цивільному суспільстві. І десь на третьому місці – зловживання алкоголем і наркотична залежність.

Часто люди зловживають алкоголем і наркотичними речовинами, щоб уникнути перших двох станів. Це як негативний спосіб адаптації. Це такі три тенденції, які я зараз бачу.

Світлана: Які є запити від родин учасників АТО?

Наталія: Найбільш поширені – це «мій чоловік змінився» або «дружина стала якоюсь іншою». Або «Я не можу знайти контакту. Таке враження, що ця людина мені чужа». Змінюються цінності…

В деяких випадках трапляються спалахи агресії, тому що подружжя не може знайти контакту один з одним. Нерозуміння як з однієї сторони, так із іншої. Тому наслідком цих всіх станів можуть бути розлучення.

Якщо приходить ветеран з дружиною, то це в основному питання взаєморозуміння. «Я не розумію, чому все так змінилося… Я не знаю, як з цим бути». А з іншого боку ветеран говорить: «Мене не чують. Я не можу відкритися, винести все це з себе».

Ось такі основні запити.

Світлана: Потрібно багато консультацій? Чи можна швидко вирішити ці проблеми?

Наталія: Якщо це сімейна терапія, то треба, як мінімум, 5 зустрічей. І при цьому паралельно працювати напряму з ветераном. Тому що є нерозуміння свого стану, нерозуміння того, що зі мною зараз відбувається, як я можу на це вплинути.

Сімейна терапія – для того, щоб визначити основні складнощі в подружньому житті й розібратись з ситуацією. Потрібно зрозуміти, як можна позитивно вплинути, щоб уникнути таких станів, як спалахи гніву, непорозуміння, образи і т. ін. Це, зазвичай, 5 - 6 зустрічей.

Світлана: Скажіть, як дружині зустріти з фронту свого чоловіка? Як поводити себе в перші дні? Якісь конкретні поради.

Наталія: На жаль, наша соціальна система не направлена на те, щоб підготувати сім’ю до зустрічі з ветераном. Програми, які пояснюють, що може відбуватися з ветераном після повернення додому, звісно, існують. Але небагато людей про це чули.

Бажано дружинам (чоловікам) знайти інформацію у вільному Інтернет-доступі, де описано, що може статися, яка поведінка можлива, і як з цим бути. Тобто мати інформацію. Якщо людина володіє інформацією, їй вже буде простіше бачити зміни в поведінці ветерана і розуміти, чи вже час звернутися по допомогу.

Це, звичайно, і супровід спеціаліста, який може пояснити, що відбувається з людиною в зоні бойових дій, і які наслідки можливі після повернення. Потрібно щоб члени родини знали, як війна змінює людей.

Світлана: Депресія, апатія – це поширені явища. Як вивести ветерана з такого стану?

Наталія: Найчастіше депресія – це наслідки. Тобто наслідки того, що людина не може впоратись з якимись життєвими обставинами або з важкими внутрішніми станами. Депресія завжди виникає як постфактум того, що з людиною відбувається на даний момент.

 

Джерело фото: dyvys.info

Різка зміна військового життя на цивільне також може викликати депресивний стан, тому що людина навчилася діяти певним чином в зоні бойових дій. І її поведінка на даний момент на мирній території, м’яко кажучи, не вітається.

Може бути так, що людина не може реалізувати себе в мирному житті, і, як наслідок, виникають негативні стани та прояви в її поведінці. Або ж депресія виникає, коли ветеран повертається, а сім’я його не підтримує.

Тобто депресія – це як наслідок того, що з людиною відбувається.

Існують певні техніки в різних напрямках психотерапії. Я користуюся техніками когнітивно-поведінкової терапії. Тому що все насправді глибоко індивідуально. Я застосовую ті прийоми, які на даний момент підходять до цієї ситуації. Ті, які зручніші для клієнта, з чим він може взаємодіяти.

Дуже добре виводять людину з депресивного стану арт-терапевтичні техніки. Якщо в зоні бойових дій була отримана серйозна психологічна травма, то, звісно, травматичний досвід треба пропрацювати на консультаціях з психологом, виконувати завдання, які він дає.

Важливо, щоб ветеран зрозумів: «Так, я дійсно отримав серйозну психоемоційну травму. І ця травма якимось чином впливає на моє життя». І, виходячи з цієї точки, починається психотерапевтична робота.

Світлана: Від чого залежить успіх терапії? Як постаратися, щоб був результат?

Наталія: Найважливіше – це показати людині, що на даний момент у тебе існує складність по причині… (такій-то). Можливо, навіть не через якісь соціальні речі, котрі заважають ветерану адаптуватися, а через ті процеси, які всередині самого ветерана. Тобто по причині того досвіду, котрий він отримав в зоні бойових дій. Це своєрідне віддзеркалювання і повертання людини всередину себе.

Від цього залежить успіх терапії в більшій своїй частині. Тобто, якщо ветеран приймає, що, справді, в мене є деякі труднощі, і я хочу з ними щось зробити, тому що вони заважають мені жити, адаптуватися в соціумі.

Але для того, щоб привести ветерана до цього розуміння, швидше всього, буде потрібно кілька консультацій. Для того, щоб людина зрозуміла, що так, дійсно, їй потрібно прикладати якісь зусилля для того, щоб вийти з цих станів. Це особиста мотивація. Особиста мотивація - це найголовніший аспект швидкої і ефективної терапії.

Одине з джерел, які мені довподоби – методичний посібник під назвою «Програма самоуправління для військового». Він складений Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України в співпраці з Френком Пьюселіком.

 

Джерело зображення: www.mil.gov.ua

Це дуже цікавий посібник. В чому його цінність?

В тому, що тут є, найперше, інформація про те, що змінилося в людині, яка повернулася із зони бойових дій, яка поведінка заважає адаптуватися в соціумі. Тобто повна інформація про психологічні аспекти особистості людини, яка пройшла війну й повернулася до цивільного життя.

Посібник дає знання про те, що треба робити для того, щоб змінити свою поведінку, яка заважає на даний момент, але була дуже корисна в АТО.

Крім того, присутня інформація про ПТСР та симптоми розладу адаптації. І найважливіше - це переорієнтація на дім, на життя вдома. Це те, яким способом я сам можу впливати на свої думки, дії, вчинки, і як я можу контролювати свій психоемоційний стан.

Значна частина посібника відведена самостійній роботі. Подаються різні техніки, вправи на релаксацію для тих, в кого надмірне збудження, тривога, панічні атаки.

Що тут ще є? В посібнику дуже добре прописані правила поведінки в бою. Коли людина потрапляє в зону бойових дій, вона змінює свою поведінку, пристосовується до нових умов життя. Там діють зовсім інші закони і правила, котрі в цивільному житті не використовуються.

В «Програмі самоуправління для військового» добре описуються ті види поведінки, які людина отримує. Щось з цього можна залишити, а щось заважає жити в соціумі, і з цим потрібно працювати. Тобто це - «переорієнтація на дім». Потрібно зрозуміти, що мені заважає тут з того, що там було «ок». Це дуже важливо.

Ну і, звичайно, методи когнітивно-поведінкової терапії, експозиційної, EMDR та навіть часом - арт-терапії. Я роблю акцент на цих методах по тій причині, що вони допомагають пропрацювати травматичні ситуації, ввійти в стан рівноваги й спокою.

Я б навіть рекомендувала учасникам бойових дій, котрі повернулися і відчувають тривогу й депресію, займатися копінгом, який часом називають арт-терапією. Тому що копінг-стратегії і арт-терапевтичні техніки є такими, які не вимагають обов’язкової участі психолога. Тобто якщо, наприклад, стан тривоги «зашкалює», людина сідає і малює чи ліпить. І стан її поліпшується.

Світлана: А праця може замінити ці методи?

Наталія: Так. Особливо праця, яка пов’язана з роботою на землі. Або робота по дереву. Такі методи добре допомагають.

Світлана: Спалахи гніву в ветеранів проявляються лише одразу після повернення, чи вони можуть проявлятися і пізніше?

Наталія: Це дуже індивідуально. Все залежить не тільки від того, що людина пішла на війну. Впливає також те, якою вона була ДО війни. Тому що у кожного з нас свій характер, темперамент, виховання. Має значення те соціальне життя, яке людина вела до того, як піти в зону бойових дій.

Тому дуже важливо розуміти, що стан агресії, спалахів гніву й інших негативних переживань можуть проявитися і одразу після повернення, і, звичайно, через який час. Може бути через рік, через півроку. Наскільки ви знаєте, афганський синдром міг давати про себе знати навіть після 35-40 років. Все індивідуально.

Світлана: Тобто треба бути завжди готовим?

Наталія: Потрібно володіти інформацією. Жити і не перейматися, що зі мною може трапиться щось погане, не заганяти себе в стан паніки. Але володіти інформацією, на мою думку, дуже важливо.

Світлана: Інколи чуємо такий вираз: «Ці люди втрачені для суспільства». Наскільки це відповідає дійсності?

Наталія: Ні, я так не вважаю. Тому що за три роки роботи з ветеранами я зрозуміла, що якщо людина хоче жити далі, розуміє проблему і хоче з нею щось зробити, у неї є мотивація для того, щоб подолати перешкоди.

І чим більше існує тренінгів, організацій, які допомагають ветеранам, тим краще. Тому що, якщо людина прийде один раз, можливо, вона нічого і не почує. Але якщо вона вже прийшла, то якісь речі залишаться в її свідомості. І це буде своєрідним кораблем в океані, на який вона (якщо їй буде потрібно) в будь-якому випадку потрапить.

Я б сказала, що це жорстокий вираз. Все залежить від індивідуальних особливостей людини. І не можна говорити ось так узагальнено.

Світлана: Чи помітили ви в ветеранах щось таке особливе, чого немає в цивільних?

Наталія: Дуже багато особливостей. Існує таке поняття як «посттравматичний ріст». Люди, які проходять якісь серйозні випробовування (і ветерани, і ті, хто в складних обставинах життя) не обов’язково «викреслюються». В основному, це «зростання після травми».

Це, наприклад, більше мудрості. Ветерани стають мудрішими. Вони бачать більше, ніж інші люди. Ці хлопці стикалися із жахливими подіями в своєму житті, але змогли витримати й перейти до стану «зростання після травми».

Це, навпаки, цінність нашого суспільства. Це люди, які, переступивши межу, змогли встояти і не зламатися.

 

Джерело зображення: zygmantovich.com

Світлана: Що б Ви побажали ветеранам на закінчення нашої розмови?

Наталія: Я б сказала так: якщо існують труднощі, і ви думаєте, що вам нічого не допоможе, що ніхто не може вас зрозуміти і якимось чином допомогти, все ж таки варто спробувати. Тому що ситуації бувають дуже різні.

Були випадки, коли мені телефонували вже на межі життя і смерті. І коли я даю свої контакти (номер телефону, Viber, Facebook), то кажу, що якщо раптом буде така ситуація, що ти відчуєш, що все… І зараз ти готовий попрощатися зі своїм життям, то телефонуй. Або ж даю номери телефонів гарячих ліній.

Тому, крім того, що я зичу всім ветеранам щастя і здоров’я, я бажаю їм не втрачати надії. І знати, що допомога завжди є. В будь-який момент вашого життя. Бажаю, щоб ви пишалися собою, пишалися своїм хоробрим вчинком, таким цінним для суспільства.

***

Під час моєї онлайн розмови з Наталією мій чоловік, учасник АТО, кивав головою в знак згоди і показував «палець вверх». Тобто «лайк». Отож, все вище сказане пройшло перевірку і затверджено АТОвцем. А це вже багато про що говорить!

Наталю Гавриш можна знайти і на Facebook - https://www.facebook.com/natalia.gavrish.3

Вона відкрита для спілкування.

Здоров’я Вам та Вашій родині!

З Наталією Гавриш бесідувала Світлана Доманчук-Біланинець, копірайтер SB Marketing, засновник інтернет-ресурсу «Життя після АТО»