Жінки на фронті ведуть подвійну війну. Першу – проти зовнішнього агресора, другу – проти системи, що не позбулася радянських упереджень і бачить жінку в камуфляжі здебільшого як діловодку. Тож право на оборону своєї землі доводиться ще виборювати.
Саме через це Олена не хоче ані показувати обличчя, ані називати прізвища, позивний або ж підрозділ, у якому несла службу. Адже служба її триває і досі – вона дійсна військовослужбовця Збройних Сил України, а також – учасниця проєкту «Моя історія – моя сила».
Проєкт "Моя історія - Моя сила" передбачає навчання унікальній методиці сторетворення - методу, який окрім того, що визначає для кожного можливість стати "сторіРежисером", також, допомагає відновлюватись у процесі творенні "власної історії"
З Індії через Донецьк у окопи
Олена – родом з Донеччини, у цивільному минулому – інженерка, а ще любителька мандрів. Пожила і в Сан-Франциско, і в Індії, де, власне, її і застали події 2014 року.
«Я всі ті відео дивилася по інтернету, звичайно, дуже переживала, і встигла прилетіти в Україну в Донецьк саме в одні з останніх днів, коли це можна було зробити, - згадує вона. – Коли повернулася сюди, я звичайно ж була налаштована на те, що я буду захищати свою державу. Я ж бачила на власні очі ті всі події – всі мітинги, страшні люди, які заполонили область. Це був квітень 2014 – я вже тоді розуміла, що тут якась не своя. І мені було дуже цікаво, що ж буде далі, як будуть далі розвиватися події, і допомагати Україні».
Вона припускає – від сили 20% донеччан підтримувало Україну в 2014. Визнає – у Донецьк після деокупації повернулася б, однак навряд змогла би там жити. Адже не бачить спільного майбутнього з людьми, котрі зрадили країну.
Коли почалися власне бойові дії, стала фронтовим волонтером. Однак дійшла до розуміння, що може і сама стати до лав захисників.
«Коли я поїхала на війну, мені було десь 45 років, - згадує Олена. – У мене чоловічий такий характер, я хотіла саме воювати, не сидіти десь за комп’ютером, а саме тримати зброю. Але ж туди потрапити стрільцем я не змогла, бо я буде дуже-дуже «поважного» віку за мірками ЗСУ. Тобто, я пішла все ж таки в кабінеті працювати, але добилася того, що мене дуже швидко призначили стрільцем. Дуже швидко! Мені за це довелося поборотися, дуже поборотися! Я встала проти свого командира батальйону, проти начальника штабу – отримала кілька доган за це, і взагалі була «на ножах» із командуванням».
Розповідає – доводилося бувати на найглибших «нульових» позиціях, де противник оточував із трьох сторін:
«Я знала, що тільки за спиною нічого не може відбутися такого. І це одночасно було і дуже цікаво, і дуже страшно».
Згадує провокації з «того боку»: пагорб, зима, на снігу людина в червоному светрі копає траншею. Було розуміння, що це, імовірно, полонені.
«І звичайно, ми туди не стріляли, але почали стріляти по нам, - розповідає військова. – Це червоне дуже кидалося в очі, але стріляли по нам. І кулі прилітали дуже близько. Але ми не відповідали. Ми нічого в принципі не розуміли, це були перші два-три дні, як ми стали на позиції».
Згадує і «косяки» з боку своїх, котрих теж не бракувало:
«ЗСУ – таке непідготоване було! Люди не знали, що робити, як робити. І командування не знало, і солдати не знали. І дуже часто ми попадали в такі ситуації, яких не мало бути. Я одного разу йшла по мінному полю, і навіть не знала про це! Наші замінували стежку, і нам не сказали про це. І по ній прийшла на позицію, і мене спитали: «А ти знаєш, що там міни положили?» Я сказала: «Не знаю». В мене холодний піт виступив. Це дуже було яскраво. І таких дурних маленьких ситуацій було багато».
Говорить і про корупцію, яка наразі так і не подолана, і про те, як розбещує тривала бездіяльність у форматі «окопної війни».
Народження нової людини
«Найважче було те, що наші сподівання – солдатів – не співпадали з тим, що казали командири, - признається жінка. – Ми хотіли в бій, ми хотіли, щоб був якийсь двіжняк. Наприклад, був дім, який нас постійно обстрілював, а нам не дозволяли туди стріляти. Чимось серйозним, я маю на увазі. Тобто от примиритися з тим, що тобі не дозволяють робити те, ради чого ти прийшов взагалі в армію – це було найтяжче. Ну і всі ці стройові, шикування, оця вся строковість, совковість – вона дуже пригнічує людину, яка прийшла воювати, а не просто служити».
Звісно ж, війна перероджує людей кардинально. Тим паче, якщо вона накладається на вигнання з рідного міста.
«Народилася нова людина, - говорить Олена. – І мені здається, це з кожним відбувається, хто буває саме на війні. Це важко пояснити, може, така жорсткість з’явилася, сухість… ну це в мене. Якби завтра звільнили окуповані території, і не стало би потреби воювати – я би жила звичайним життям, шила би платтячка – я люблю шити! Квіти вирощувати. Звичайне цивільне життя!»
Однак навіть тоді фронт навряд відпустив би повністю:
«Війна нас так сильно змінює, що нас постійно туди тягне! Тобто, навіть якби я жила у Сан-Франциско, то я б записалася в якийсь клуб колишніх військових, ветеранів, де вони займаються спортом хоча б, і іноді може навіть пострілюють. Оце тяжіння до військових – вона дуже сильна у багатьох, і у жінок багатьох, я знаю».
Трохи сумує, що з перших років війни практично не лишилося світлин:
«Ми настільки були замучені, нас було так мало, що ми навіть не згадували про те, що можна сфоткатися. Дуже жалкували про це. Потім люди розбіглися, розлетілися в різні сторони, і фоток не зробили разом!»
Про проєкт «Моя історія – моя сила» дізналася від Міністерства ветеранів.
«Мені цікаво було все, що пов’язано з режисурою, зі зйомкою фільмів, - пояснює вона. – Але мій проєкт стоїть на місці, бо в мене тільки один мобільний телефон маленький, немає комп’ютера толкового, і все впирається в якісь технічні негаразди. Якби в мене була нормальна техніка, то думаю, я би «наваяла». Мені дуже сподобалося і Марта, і взагалі вся ця компанія, яка брала участь, яка організовувала цей проєкт! І Ольга, і Ігор, Віталій – всі вони мені дуже сподобалися! Ігор – я взагалі в захваті, бо вони такі – вони, здається, знають все про операторську справу!»
Інтерпретації та погляди представлені у статті є виключною відповідальністю екскомбатантів та авторів і не обов'язково відображає погляди ГО «Девелопмент Фаундейшн».
