Андрій Токар – екскомбатант, митець, один із учасників проєкту «Моя історія – моя сила».
На прохання представитися, він каже – «українець». Андрій Токар – уродженець Дніпра, станом на початок збройного конфлікту був пенсіонером МВС. Доводилося служити у різних спеціальних підрозділах від «Беркута» до «Грифона». В 2014 пішов добровольцем на фронт. Боронив українську землю у складі Національної гвардії, згодом у Збройних Силах. Захищав Маріуполь, воював у Зайцево.
«Я служив із 18 років, так що не можу сказати, що війна мене сильно змінила, - розповідає він. – Я завжди був про-українськи налаштований, і навіть коли працював у «Беркуті», в МВС. Я, слава Богу, не застав ті події, які були під час Майдану, я вже був глибоким пенсіонером. І на цьому ґрунті я багато з ким розійшовся з побратимів по «Беркуту».
І потім була війна, і там теж були і колишні працівники міліції, і навіть «Беркута», були і люди, які були «з тієї сторони», тобто, зі сторони злочинності, скажімо так. Колишні в’язні навіть були. Теж були про-українські. Вони були більш про-українські, ніж деякі поліцейські, котрі зараз працюють в поліції – досить багато! Так що такий досвід».
На фронті доводилося виконувати різну роботу. Здебільшого підрозділ, у якому служив Андрій, займався розвідкою, мінуванням.
«Звичайна військова робота, - згадує він. – Обороняли ВОП (взводний опорний пункт – ред.), потім йшли вперед. Це ще при попередньому президенті – там дозволялося іти тихесенько вперед. І ми потрошку звільняли нашу землю – невеликими кроками. Вулицю за вулицею, дім за домом. Якось так. І навіть без втрат. І якби так продовжувалося, думаю, багато було би звільненої землі. Всі ці балачки про мир-перемир’я – воно, на мою думку, не працює».
Після демобілізації в 2016 пішов передавати здобутий досвід в Університет внутрішніх справ у Дніпрі – викладати тактико-спеціальну підготовку курсантам поліції.
Про свою участь у проєкті сторітелінгу каже:
«Я взагалі стараюся такі заходи підтримувати – особисто. Тому, що мало дуже цього стало. Народ не знає практично про цю війну. Так – якісь плітки, якісь невеликі репортажі... А в реалі – треба більше щоб було інформації. Це наша історія, вона справжня, і досить героїчна».
Признається – під час проєкту було дуже цікаво глянути на себе зі сторони глядача. Зараз з учасниками та тренерами відбуваються регулярні зустрічі в зумі та триває робота над матеріалами, які були відзняті під час живого спілкування з режисеркою і авторкою ідеї Ольгою Онишко з Вашингтону.
Андрій зізнається: він творча людина, і одне із його захоплень – живопис. Незвичайний, а рельєфний – він ліпить картини. Звісно, тематика полотен змінилася після 2014, і фронтова тема знайшла відображення й у творах.
Однак і в цій царині участь у проєкті сприяє новому досвіду: завдяки психологині Марті Пивоваренко, його ліплені картини побачать у Львові.
«Багато досить було виставок, ще до війни були виставки деякі колективні, під час війни були персональні,– говорить майстер. – На весну готую ще одну, невеличку. Якщо Марта допоможе, може, до Львова поїду… Досить складно, тому що у мене досить великі роботи, і їх транспортувати не так легко».
