Деяким реаліям українських військових позаздрили би голівудські сценаристи. Адже життя пропонує сюжети, що перевищують будь-яку фантазію. А особливо, життя на фронті.

Старший лейтенант Максим Семененко – патріот України, народжений в Росії. До війни жив на Луганщині, на окупованій її частині. Зараз мешкає в Дніпрі, однак більшу частину житті проводить на фронті. Він кадровий військовий, що служив іще до того, як це стало трендом, і служить до тепер. Він із тих, хто несе службу з любов’ю і професіоналізмом. А свій щедрий на пригоди досвід вчиться трансформувати в історії в рамках проєкту «Моя історія – моя сила».

Навчання в умовах реального бою

«Я досі проходжу службу, - розповідає він телефоном. – До війни проходив військову службу в 25 повітряно-десантній бригаді. Я кадровий, штатний військовий. Тут розумієте, зійшлися воєдино двоє потужних факторів. Перший – той, що я є патріотом України, а другий – я виконую наказ. І звісно, я виконую його з задоволенням!»

Перші бої Максима сталися ще в квітні 2014, до того, як офіційно була оголошена АТО:

«Ми уже тоді стояли на позиціях в Дзеркальному, і до нас приїжджали представники цих терористичних організацій – по-іншому я їх ніяк не можу назвати. Вони пред’являли ультиматуми, що ми маємо забратися звідси, скласти зброю, залишити зброю… Після того, як ми їм дали відмову декілька разів, вони вдавалися до таких дій, які більше нагадували шантаж. Приїжджали їхні підрозділи озброєні, займали оборону. Наша розвідка повідомляла приблизну кількість людей, припустимо, вони говорили – такий-то загін озброєних людей висадив десант і приготувався. Звісно, наш підрозділ піднімався по тривозі, ми займали усі свої позиції, і готувалися до оборони».

Військовий згадує – суттєвих боїв тоді не було, здебільшого легкі перестрілки. У вільний час він проводив заняття для особового складу. Темою одного з них було прочісування місцевості.

«Я обрав невеличку посадку, вивів туди своїх солдатиків і почав із ними проводити заняття, - згадує Максим. – Моя головна задача була навчити солдат, як потрібно проводити спостереження у складі підрозділу. Коли одна людина іде лісом, вона має крутити головою на 360 градусів. Коли підрозділ входить у таку саму ситуацію, кожному визначається сектор прочісування, сектор огляду. І кожна людина відповідає тільки за свій сектор. Зі мною разом було 12 людей, я їм сказав уважно слухати мої команди, мої розпорядження. Для того, щоб покращити якість заняття, щоб було цікавіше, я брав іще одного офіцера, саджав його у якесь визначене таємне місце, і мої солдати, коли прочісують цю посадку, мало його знайти. Якщо вони його знаходили, то вважалося, що вони виконали свою задачу. Якщо вони його не знаходили, значить тоді десь якісь помилки, і під час «розбору польотів», підведення підсумків заняття це все розбиралося, чому пропустили таку важливу ціль. Зі мною був іще один прапорщик для допомоги – Вова Василенко».

Однак навчання раптово переросло у справжню бойову задачу. Розвідка доповіла, що у район, де солдати вчилися прочісувати місцевість, висувається підрозділ численністю 26-30 осіб, завантажені на газелі:

«І ми вже розуміємо, що не встигнемо закінчити заняття, і навіть не встигнемо піти звідти, і плюс я іще розумів, що у мене десь сидить людина, котру я заховав. І я кажу цьому Вові, мовляв, біжи бігом у табір, потрібно повідомити нашим, щоб зайняли оборону. Він побіг туди, а я вискочив на дорогу і побачив, як назустріч мені рухаються дві машини. Мікроавтобус, а ззаду їхала «Газель» оця крита. І я прийняв коротше положення для стрільби, пересмикнув затвор. Хоча чесно – на той момент у мене був всього один магазин із патронами, і все. Бій би почався, але я не встиг би відбитися. Я дав команду солдатам прийняти оборону, «противник ліворуч» - все як належить. І просто посеред дороги став, прийняв готовність до бою, думаю – ну, битися то й битися. Зрештою ці дві машини зупинилися, задня розвернулася, і швидко-швидко поїхала. Я почав підходити потихеньку до цього мікроавтобусу – бусика, витяг звідти водія, притулив його до капоту… перевірив-обшукав, запитав, хто він такий. Він сказав, що він представник «Нової пошти», і що він перевозив посилку якомусь нашому солдату. Він також такий переляканий був – реально, бо вочевидь ніхто не очікував, що так станеться! Потім уже розвідники повідомили, що машина, яка їхала завантажена з бойовиками, вона чомусь швидко поїхала, навіть не затримавшись».

Улюблена робота

По тому довелося воювати в Авдіївці та на її околицях – легендарна «промка», шахта «Бутівка», «Зеніт», «Царская охота» (позиція, названа на честь колись елітного і пафосного ресторанчика, де в мирні часи проводилися корпоративи і бенкети). Воював у селищах Пісках і Зайцеве, боронив Щастя і ТЕЦ, що знаходиться в місті.

«Потім я звільнився, перевівся у військкомат, - розповідає військовий. – Два роки пробув у військкоматі. Зараз перевівся назад у зенітно-ракетний полк – це бойовий підрозділ. Ну і ми всі знову збираємося їхати туди».

Він признається – особливих труднощів під час служби і перебування на фронті не виникає:

«Я все таки служу уже 23 роки, тому для мене значних складнощів немає, і не було, напевно. Тому що як професійний військовий, я знаю, як потрібно жити на війні, воювати. Великих проблем ніколи не було – ані з командуванням, ані з підлеглими. Командири мої завжди знали, що на мене можна покластися, що якщо мені поставлять якусь задачу бойову або небойову, то я її практично завжди виконую. Мої підлеглі завжди знали, що я їх не кину, що я з ними буду до кінця».

На питання, чи немає планів спробувати себе у цивільно житті, певний час сміється. Признається – поки не вирішив:

«Мені ще два з половиною роки служити до кінця контракту, і я уже задумуюся про це, що хотілося би спробувати себе і в цивільному середовищі. Але зрозумійте правильно – офіцер у відставці… Не те, щоб я хотів сказати, мовляв, ви знаєте, я окрім воювати нічого не вмію. Ні. Я нормальна звичайна людина, маю вищу економічну освіту».

До участі у проєкті зі сторітелінгу «Моя історія – моя сила» його запросила знайома, місцева активіста. Погодився, аби отримати для себе нові знання, котрі допоможуть у подальшому житті.

«Ну, ви знаєте, доволі таки цікавий проєкт, мені дуже сподобалося, - признається військовий. – Побачив навіть деяких друзів, яких я давно знаю; побачив нових людей; побачив людей, котрі змогли після війни реалізувати себе у житті. У когось добре вийшло, у когось погано, але вони змогли. І коли от такі зустрічі відбуваються, ти розумієш, що в принципі у тебе також не все втрачено, і ти також цілком собі можеш спробувати себе реалізувати».

«Хоча якщо чесно, я не знаю, - додає він трохи згодом. – Нічого не можу сказати. Можливий навіть такий варіант, що я дослужу свій контракт, звільнюся, оформлю собі військову пенсію, і повернуся назад до армії. А може навіть не буду іти з неї. Може я звільнюся і буду реалізовувати себе в цивільному житті. Нічого не можу обіцяти! Ще два з половиною роки попереду! Під час проходження військової служби у мене вже були цікаві пропозиції – зокрема в Київ перевестися, в управління. Але поки що мені мої солдатики рідніші. Я їх дуже люблю, вони в мене всі класні, хороші. Я не можу поки що без них. Може, це якийсь комплекс (сміється – ред.). Або може бути доля. Я коли служив офіцером-психологом парашутно-десантного батальйону, то це була напевно моя найкраща робота. Я би ніколи не зміг подумати, що я би зміг працювати психологом! Тому що я все життя вважав, що я непоганий економіст. А тут виявилося, що я ще й непоганий психолог. Все непередбачувано!»

Наостанок він додає, що понад усе прагне перемоги:

«Я дуже хочу, щоб ми відвоювали мій Донбас любий, хочу з’їздити на батьківщину, відвідати могилу батька – тому що вона по той бік лінії фронту. Я дуже цього хочу, і чекаю не дочекаюся того моменту, коли здійсню свою мрію. Я знаю, що так буде. Просто справа часу».

Інтерпретації та погляди представлені у статті є виключною відповідальністю екскомбатантів та авторів і не обов'язково відображає погляди ГО «Девелопмент Фаундейшн».