Фронт міняє усіх, а іноді робить неможливим повернення до попереднього життя. Володимир Рибалкін за освітою педагог, і 16 років працював у «Смарагдовому місті» - центрі реабілітації дітей-сиріт у Святогорську на Донеччині. Життя і робота цілком влаштовували його, і він би і далі нічого не міняв. Однак події 2014 року втрутилися у його налагоджене життя.

Сьогодні Володимир громадський активіст. Він є журналістом громадської організації «Стоп корупції», помічником на громадських засадах народного депутата Романа Костенка, членом колегії цивільної адміністрації Донецької області, а також учасником проєкту «Моя історія – моя сила».

Були готові до волонтерства з початку Майдану

Признається – події 2013-2014 року допомогли по-іншому подивитися на події та на світ. Уже під час Революції Гідності він був серед групи людей, котрі збирали фінансову допомогу на потреби Майдану.

«Фактично ми уже розуміли, що те, що відбувається в Києві, буде мати наслідки і по всій Україні, і на Донеччині, - говорить він. – Тому уже коли на початку весни почалася ескалація конфлікту в Криму, ми чітко розуміли, що на Донеччині буде такий самий сценарій. Потім ми бачили, що в Харкові відбувається, що в Донецьку, як швидко змінюються політичні напрямки, і тому уже наша група фактично булa готова до волонетрства».

Власне волонтерством Володимир із однодумцями займався весь 2014 рік. Тоді лінію фронту ділили по секторах, і він відповідав за сектор «С», напрямок Дебальцево та Курахово. Він взаємодіяв із такими волонтерськими організаціями, як «Армія SOS», «Добровоз», «Реальна допомога військовим»:

«Двічі на тиждень приїжджав бусик, у бусику було і обладнання, і каски, і бронежилети, і тепловізори – правда, мисливські, не військові. Були і шикарні снайперські приціли – і все це ми везли хлопцям на передову. Я на власні очі бачив, що відбувається на фронті, розумів, що, де, як».

На межі 2014 і 2015 років волонтерська діяльність почала потроху згасати. Фінанси та ентузіазм вичерпувалися, а Збройні Сили зміцніли, і низку базових потреб типу одягу та взуття почали забезпечувати самостійно. Актуальними лишалося хіба специфічне обладнання типу тепловізорів.

І тоді Володимир вирішив, що час іти у військкомат і брати повістку.

Він нагадує, що в перші хвилі мобілізації мешканців Донецької і Луганської області не призивали, і захисникам із цих регіонів відкритим лишався шлях хіба у добровольчі батальйони. Рибалкін мобілізувався з п’ятої хвилі, і наприкінці травня 2015 став військовослужбовцем.

Перша ротація відбувалася в районі Маріуполя. Його підрозділ стояв та території аеропорту Маріуполя. Взимку 2016 ніс варту в Мар’їнкці і Красногорівці.

«У нас було 55 днів навчання спочатку, потім ми на три місяці уїхали в зону уже на працю, потім повернулися, десь були відпускні, побули два місяці в районі Краматорська, і потім на три місяці ще виїхали Мар’їнка-Красногоірвка. І уже навесні 16-го року ми повернулися з Мар’їнки, і уже добували на кінця своєї мобілізації, уже тут в районі Краматорська».

Лінія розмежування у вигляді вулиці

Із першими своїми обстрілами познайомився ще під час волонтерських рейдів. Признається – тоді недооцінювали глибину загрози: «Дійсно не розуміли… Фактично, ти коли як волонтер їздиш по передовій, це сприймаєш як певну гру. Типу ти ж не зі зброєю, ти ж нічого…».

Згадує – найменший проміжок між українськими військами і противником був 150-200 метрів: «Вулиця Леніна, Мар’їнка, де фактично вулиця ділить місто на дві сторони. На одній стороні Збройні Сили України, на другій стороні ці гібридні формування. Оце було дійсно цікаво. Ти бачиш своїм зором цей «днр-івський» прапор – фактично от он, 150 метрів, і так от щодня».

Він говорить – на фронт ідуть люди з дуже різною мотивацією, і це не завжди про патріотизм. Ця різниця під час тривалого перебування в одному окопі іноді боляче дається взнаки:

«Я бачив різних людей, бачив і людей, які не повинні бути в армії. Там великі питання і до військкоматів, і до всяких помилок, які були. Ну, це життя, це все філософія війни. Але завжди є люди, які активно беруть участь і підбурюють інших. Коли я був волонтером, я бачив війну з іншого боку, я бачив, як люди знаходяться в окопах по три, чотири місяці, як певним людям дуже важко знаходитися в окопі зі своїми побратимами, бо різна мотивація. Бо є люди, які не розуміли, що вони там роблять, вони приймали напої і трохи чудили. Є ці моменти, коли у тебе цінності трошки інші. Для когось це просто пригода, а для когось це така мотивація, що потрібно щось робити, ти зобов’язаний. І от це було важко сприйняти».

Траплялося бачити і офіцерів, що явно опинилися в цій ролі помилково або мимоволі. Слабкість у прийнятті рішень, страх відповідальності стають найбільш видимими в екстремальних ситуаціях.

«Була така ситуація, коли снайпер застрелив хлопця, який йшов до позиції, треба було їхати хлопця забирати, - згадує воїн. – І один майор, він просто відмовився іти. А він повинен був повести групу, щоб… ну, забрати. І хлопці фактично копняками змушувати його виконати завдання, хоча він має офіцерську посаду, а хлопці просто – солдати, старші солдати, сержанти. Такі історії – вони важкі, розумієте. Тому що війна насправді не бровада. Це зріз нашого життя і нашої реальності».

Навчитися жити без автомата

Важко далося і повернення до реалій цивільного життя. Адже рік і два місяці жив і діяв у полярній площині «свій-чужий». Де ворог був на тій стороні, кожен мав конкретні зрозумілі задачі, плюс до всього не було доступу до телевізора (хоча був інтернет), а отже, і не було надлишку інформації.

«І коли ти повертаєшся додому, то ти розумієш, що люди взагалі живуть іншим життям, у них інші пріоритети, вони не хочуть думати про війну, - ділиться теперішній активіст. – І ти розумієш, що насправді все, що ти там робив, бачив, воно нікому не потрібно, і поняття державності люди трохи по-іншому розуміють. Це було дуже важко. Я не розумів, що таке ПТСР, я тільки рік тому зрозумів, що він у мене був. Але я точно не розумів його тоді. Я звільнився з роботи, тому що чітко розумів, що більше не можу працювати з дітьми і в педагогіці. Пішов у громадську діяльність активно, відкрив громадську організацію і займався тим, щоб люди, які довели до війни, посадові особи в міських радах, які приймали рішення, які в 14-му році голосували за «народну республіку», щоб вони пішли з посад, щоб несли відповідальність за свої дії. І це перетворилося на шість років роботи плідної моєї організації, ми дуже багато на своїх теренах робили. І от це мені дуже допомогло».

Інша складність після повернення була в тому, аби звикнути жити без зброї. У перший час відчутність автомата на рівні відчуттів сприймалася як небезпека.

Про тренінг зі сторітелінгу «Моя історія – моя сила» дізнався через ветеранські спільноти:

«Всі медійні проєкти і тренінги, які проходять, для мене вони в пріоритеті. І через ветеранські спілки, і через Міністерство ветеранів я дізнався, що буде проводитися зустріч в Бахмуті про проєкту медіа і історії ветеранів. Я туди приїхав, було дуже цікаво. Написав свою історію. У мене було мало часу, тому що я мав їхати на збори громадської ради. І я буквально за 10 хвилин записав свою історію, ну і взяв участь у цьому. Це дуже було важливо, тому що я побачив… людей треба витягувати. Людям, які були на війні, треба витягати зсередини те, що в них є, і те, що фактично вбиває – переживання, які є. Бо їм нема кому це розказати. У нас насправді дуже слабка психологічна допомога людям, які повернулися з війни, і цьому треба приділяти увагу».

Інтерпретації та погляди представлені у статті є виключною відповідальністю екскомбатантів та авторів і не обов'язково відображає погляди ГО «Девелопмент Фаундейшн».